Обліпиха
Про твоє чекання золоте
Окрилений любов'ю
Сьогодні Іван Гайворон звітує про свою творчість сьомою поетичною книгою - "Обліпиха". Обліпиха - це насамперед його бачення світу, це образ коханої дівчини в усій повноті людського характеру.
Автор розкріває цей образ через прикрості, втрати, закоханність і переживання. Тут і любов, і грізні випробовування суворою дійсністю, і, разом з тим, відповідальність, і цілющі, навіть рятівні ліки н життєві опіки, на душевну рану. Отож - "Обліпиха".
Трабе зазначити - це була, вірніше, мала бути його друга книга, яку спіткала така ж доля я й його першу збірку. Кнага, яка так магічно, яскраво-образно змальована любов до рідної землі, до коханої дівчини, до України, була не потрібна тій владі. Поет у своїй творчості сповідував інші принципи, орієнтувався на загальнолюдські цінності, намагаючись осмислити їх у своєму слові.
Основу "Обліпихи" становить розділ "Велика Земля". Автор по-новому використовує білійські мотиви, бачучи, неначе після очисного потопу, Велику Землю - Україну, на яку збирається повернутись.
Хоча деякі твори з цієї збірки були раніше опубліковані, основа залишилася цілісною, відредагованою до друку в наші дні.
Поет традиційно звертається до усної народної творчості, порівнюючи образ коханої дівчини із зорею, уникаючи при цьому відомих істин та штампів. Звісно, такі образи і порівняння досить поширені в літературі, але його зоря - це зовсім інший колорит. Вона наповнена внутрішнім змістом на його небесному небосхиллі, сприймається не споглядально, а психологічно вмотивовано:
Я знав що в небі спалахне зоря,
Як на земні комусь зіпреться плечі.
"Ореола життя"
Так скаже вагомо поет, надаючи цьому образу земного, конкретного опертя. І даліу розвитку:
На плечі ти зіперлася мої,
І в мене крила виросли з любові.
Образ коханої - це перш за все віддистанційована реальність підсилена романтичною дійсністю, яка через гнітючі віддалі повертається до автора світлим промінням.
Виходячи із наведеного вище, поет підсилює, розвиває цей образ зовсім несподіваною думкою:
Зорю не втримать голими руками
"Відкриття"
Сьогодні Іван Гайворон звітує про свою творчість сьомою поетичною книгою - "Обліпиха". Обліпиха - це насамперед його бачення світу, це образ коханої дівчини в усій повноті людського характеру.
Автор розкріває цей образ через прикрості, втрати, закоханність і переживання. Тут і любов, і грізні випробовування суворою дійсністю, і, разом з тим, відповідальність, і цілющі, навіть рятівні ліки н життєві опіки, на душевну рану. Отож - "Обліпиха".
Трабе зазначити - це була, вірніше, мала бути його друга книга, яку спіткала така ж доля я й його першу збірку. Кнага, яка так магічно, яскраво-образно змальована любов до рідної землі, до коханої дівчини, до України, була не потрібна тій владі. Поет у своїй творчості сповідував інші принципи, орієнтувався на загальнолюдські цінності, намагаючись осмислити їх у своєму слові.
Основу "Обліпихи" становить розділ "Велика Земля". Автор по-новому використовує білійські мотиви, бачучи, неначе після очисного потопу, Велику Землю - Україну, на яку збирається повернутись.
Хоча деякі твори з цієї збірки були раніше опубліковані, основа залишилася цілісною, відредагованою до друку в наші дні.
Поет традиційно звертається до усної народної творчості, порівнюючи образ коханої дівчини із зорею, уникаючи при цьому відомих істин та штампів. Звісно, такі образи і порівняння досить поширені в літературі, але його зоря - це зовсім інший колорит. Вона наповнена внутрішнім змістом на його небесному небосхиллі, сприймається не споглядально, а психологічно вмотивовано:
Я знав що в небі спалахне зоря,
Як на земні комусь зіпреться плечі.
"Ореола життя"
Так скаже вагомо поет, надаючи цьому образу земного, конкретного опертя. І даліу розвитку:
На плечі ти зіперлася мої,
І в мене крила виросли з любові.
Образ коханої - це перш за все віддистанційована реальність підсилена романтичною дійсністю, яка через гнітючі віддалі повертається до автора світлим промінням.
Виходячи із наведеного вище, поет підсилює, розвиває цей образ зовсім несподіваною думкою:
Зорю не втримать голими руками
"Відкриття"
Тут можна милуватися, а можна і опектися. Щоб зоря світилась, їх необхідне живлення, її проміння треба відчувати на своїх плечах, а також і в душі, трудитися у поті чола. Без цих турбот вона може згаснути або взагалі зійти з орбіти. Такі реалії життя.Розуміючи їх, поет іде до землі, окрилений любов'ю, переборюючи невдачі, гартує свій дух і характер. Що ж допомогла йому бути таким, вижити, ствердитися в житті і в літературі? Відповідь відома - здатна все здолати всеперемагаюча любов! Любов, яка зігріває навіть вісоку зорю, надихає і надіє душеного полум'я і сили, від якої виростають крила.У вірші "Окрилений любов'ю" поет про це каже так:
А тих, хто впав, зігрій і підведи,
Прикрий крилом - бо о ж людська кровина!
І поверни надію до весни -
І хай реве голодна хуртовина.
Читаючи ці рядки, якось стає боязко за людей незакоханих, людез без полум'я, неначе приречених в жорстоких умовах суворої дійсності.
Фантасмагорій творчості! І. Гайворон досить об'ємно за почуттями та переживаннями, мріюяи, поет долає сувору далечінь для фантастичних зустрічей з коханою:
... От і знову спішно прилетів,
З місяцем вповні зайду у хату.
Думкам, почуттям немає перешкод, для них не існує навіть щонайдальшої віддалі. В думках завжди можна бути поруч. Автор цієї лірично-інтимної лірики вибрав просту, найдосупнішу для всіх верств читачів форму, відкидаючи попсу, всілякий поп-арт, постмодерн та інші модні новоутворення.
Сказати просто і сильно - це і є творчим кредом І. Гайворона. Як талановитий поет, він вносить суто своє, конкретно-образне бачення, залишаючи свій слід навіть на небесному небосхилі.
Тільки справжнє успішно випробовується часом, звітиться глибинним змістом.
Борислав Степанюк
Перший промінь
На піщаній косі ніч сховала сліди,
Приховала, що бачила й чула.
Над лиманом зоря зачерпнула води
І в безсонні моїм затонула.
І безодня німа, і затока німа,
не шелесне промінчиком з ночі.
І всесвітня печаль самоту обніма, -
Відпусти!
- відпустити не хоче
Хоч яка безкінченна лягла глибина,
Але ранок над світом настане.
Перший промінь вогню
Іг глибокого дна
Несхололу надію дістане.
А небеса пливуть в осіннім клоччі.
Від майських днів залишилась ропа.
Прогніли гнізда світяться сорочі.
Крізь них, мов сито, сіється крупа.
І де вони, весняних крил жар-птиці,
Де їх причали, у яких краях,
Що навіть думи - ярі блискавіці -
Не можуть їх вернуть на отчий шлях?
В моїх словах немає оптимізму,
Та все ж моє всміхається лице.
Проміниться і крізь колючу тризну
В гнізді надії золоте яйце.
Лебедине озеро
В червневу ніч провів тебе додому,
Після грози - ніс радо на руках.
Все даленів блакитний голос грому
І згас в саду на вимитих листках.
Вода текла у травах дзвінкозора,
Збігала в сад по стежці польовій.
Стояла тиша з посохом в дозорах,
І ніч дивилась зорями з-під вій,
Ти біля ганку в дощовій воді
В блакитнім сяйві ж діжки мила ноги.
Горіло тіло в срібному вогні,
Блищали зорі на листах-погонах.
І викотивсь, мов золотий цебер,
В магічнім сяйві над землею місяць.
І музика лилась з космічних сфер,
Ти ненароком похитнулась з місця.
Я підхопив, цілуючи тебе,
Ти закривалась мовчки мокрим листям.
Зоря скрізь небо синьо-голубе
В очах мигнула близько - коси розплелися...
І я поніс у зорепадну ніч
Таїнну радість - найцінніші козирі,
І зорі, зорі, зорі навсебіч
Все танцювали "Лебедине озеро".